ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

• пояснити, як відбулося перетворення Австрійської імперії на дуалістичну монархію;
• характеризувати розвиток Російської та Австро-Угорської імперій;
• називати особливості устрою Австро-Угорщини й політики її влади;
• визначити, якими були спроби подолати кризові явища в Османській імперії;
• пояснити, чому провалилися спроби європеїзації країни; розкрити зміст Молодотурецької революції;
• проаналізувати особливості формування нових незалежних держав на Балканах.

 

ПРИГАДАЙТЕ:

1. Якими були особливості революції 1848—1849 рр. в Австрійській імперії?

2. Визначте причини, основні події та результати революції 1848—1849 рр. в Угорщині.

3. Які території входили до складу Османської імперії на початок XIX ст.?

4. Хто такі яничари?

5. Чим був зумовлений початок занепаду Османської імперії? Завдяки Габсбургам удавалося утримувати під своєю владою велику кількість народів?

 

1. Австро-Угорщина — дуалістична монархія. Із 50—60-х рр. XIX ст. Австрійська імперія поступово втрачала позиції впливової європейської держави. Важким ударом для країни стала поразка у війні із Францією та П’ємонтом у 1859 р., унаслідок якої вона втратила одну зі своїх найба-гатших провінцій — Ломбардію.

Напруженою залишалася ситуація в Угорщині, де готувалося нове повстання. Влітку 1861 р. в Пешті за дозволом Франца Йосифа II розпочалися засідання Державних зборів — місцевого законодавчого органу. Їхні депутати вимагали відновлення незалежності Угорщини. Імператор був змушений домовлятися з угорською опозицією. Влітку 1866 р. спалахнула австро-прусська війна, і переговори було призупинено.

У результаті поразки у війні Австрія відмовилася від претензій на домінування в Німеччині та віддала Італії Венецію. Це змусило віденський уряд піти на поступки Угорщині.

У лютому 1867 р. було підписано австро-угорську угоду, яка перетворила Австрійську імперію на дуалістичну (двоїсту) Австро-Угорську монархію. У такому стані вона проіснувала до 1918 р.

Дуалістична монархія — форма державного правління, за якої вища влада поділяється між монархом і парламентом.

Коронація імператора Франца Йосифа ІІ та імператриці Австрії Єлизавети як короля й королеви Угорщини в 1867 р. в столиці держави місті Буда. Художник Одон (Едмунд) Талль (копія картини Едуарда енгерта). ХІХ ст.

Австро-Угорщина складалася із двох частин. Цислейтанія (Австрійська імперія) об’єднувала Австрію, Чехію, Моравію, Сілезію, Гарц, Істрію, Трієст, Далмацію, Буковину, Галичину та Крайну. Транслейтанія (Угорське королівство) включала Угорщину, Трансільванію, Фіуме й Хорвато-Славонію.

Австро-Угорщина була однією з найбільших держав Європи. На її території проживали різні народи, жоден із яких не становив більшості. Найчисленнішими були австрійці (23,5 % населення) та угорці (19,1 %), за ними йшли чехи та словаки (по 16,5 %), серби й хорвати (по 16,5 %), поляки (10 %), українці (8 %), румуни (6,5 %), словенці, італійці, німці та інші народи. Більшість цих народів жили компактними групами, що сприяло розвитку національно-визвольного руху. До на-

ціональних суперечностей додавалися й релігійні, оскільки в країні діяло кілька церковних конфесій — католицька, протестантська, православна, унійна та інші. Територіальний устрій держави був сформований таким чином, щоб в одній адміністративній одиниці опинилися дві конкуруючі нації, одній із яких надавалися деякі політичні переваги (німці й чехи, українці й поляки, угорці й хорвати тощо).

Імператор Австрії одночасно був і королем Угорщини, правителем єдиних королівсько-імператорських інститутів — військового відомства, іноземних справ і фінансів. Австрія та Угорщина мали свої парламенти й уряди, склад яких затверджував імператор.

Важливу роль у внутрішньому житті відігравала армія, яка була привілейованою частиною суспільства й поглинала більшу частину державних видатків. В імперії не існувало загального виборчого права. Право голосу мали лише власники якогось майна. У районах компактного проживання деяких національностей діяли власні конституції, існували місцеві парламенти (сейми) й органи самоврядування.

У таких районах за чинним законодавством навчання в початкових школах і діловодство в місцевих органах самоврядування мали здійснюватися національними мовами. Проте цього закону часто не дотримувалися, і повсюдно переважала німецька мова.

АВСТРО-УГОРЩИНА в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.

Австро-Угорщина була середньорозвиненою аграрно-індустріальною країною. Переважна частина її населення займалася сільським і лісовим господарством (понад 11 млн осіб). Низький рівень сільського господарства визначали поміщицькі маєтки, де використовувалася ручна праця найманих працівників. В Угорщині, Хорватії, Галичині, Трансільванії майже третина оброблюваної землі належала великим поміщикам.

В Австро-Угорщині відбувалися ті самі економічні процеси, що й в інших розвинених капіталістичних країнах: концентрація виробництва й капіталу, збільшення інвестицій. За окремими валовими показниками (виплавка сталі) імперія в другій половині XIX ст. випередила Велику Британію та Францію. Промислово розвиненими були Австрія й чеські землі. Шість найбільших монополій контролювали видобуток майже всієї залізної руди й понад 90 % виробництва сталі. Однак загалом в Австро-Угорщині переважала дрібна й середня промисловість. Особливостями економіки імперії були її технологічна відсталість, погана забезпеченість сучасною технікою та відсутність новітніх галузей промисловості. Німецький і французький капітали активно інвестували в базові галузі промисловості — видобуток нафти, металургію, машинобудування.

Промисловість і сільське господарство працювали на потреби власного ринку. Імпорт, як і експорт товарів, був незначним і ледве досягав 5%. Рівень життя в столиці та провінційних містах суттєво відрізнявся. Загальний рівень життя залишався дуже низьким.

На початку XX ст. багатонаціональна Австро-Угорська імперія зазнавала глибокої кризи через національні та робітничі рухи. Метою національних рухів, що формувалися в другій половині XIX ст., було створення власних незалежних держав. Рушійною силою в цьому процесі виступала інтелігенція. Саме вона стала носієм духу волелюбності, ідеї самостійності й шукала засоби поширення цих ідей.

Першим таким засобом була боротьба за мову — національну мову викладання в школах, університетах, національну мову літератури, рівні права національних мов у діловодстві й армії. Цей рух очолювали культурно-освітні товариства «Національна ліга» (італійські землі), «Матице школьська» (чеські землі), «Матице словенська» (Словенія), «Народний дім» (Галичина) та інші. Зусиллями товариств засновувалися національні школи й літературні часописи. Під їхнім тиском у 1880 р. на чеських землях встановили рівноправність німецької та чеської мов в офіційному діловодстві. У 1897 р. імператор підписав так звані «мовні укази», які остаточно зрівняли в правах німецьку й чеську мови. В окремих національних землях утворювалися масові молодіжні організації. Усе це сприяло формуванню національної самосвідомості, і напередодні Першої світової війни більшість підданих Австро-Угорської імперії були вже сформованими громадянами майбутніх суверенних держав.

ЧАСТКА АВСТРО-УГОРЩИНИ В ПРОМИСЛОВОМУ ВИРОБНИЦТВІ СВІТУ

У зовнішній політиці правлячі кола Австро-Угорщини орієнтувалися на союз із Німеччиною. Загарбницькі наміри імперії були спрямовані на Балкани, де вони стикалися з інтересами Росії.

Чому Російська імперія не досягла своєї кінцевої мети у війні з Османською імперією?

2. Російсько-турецька війна 1877—1878 рр. Берлінський конгрес. Після поразки у Східній (Кримській) війні 1853— 1856 рр. основним змістом зовнішньої політики російського уряду стала боротьба за ліквідацію тяжких умов Паризького мирного договору. Росія активізувала свою політику на Балканах, узявши курс на розвал Османської імперії через підтримку національно-визвольних рухів. Правлячі кола прагнули також утвердитися і в Румунії, повернути втрачену частину Бессарабії та встановити контроль над протоками Босфор і Дарданелли.

Влітку 1875 р. спалахнуло повстання в Боснії і Герцеговині, яке започаткувало балканську (східну) кризу (1875— 1878 рр.). Вона стала наслідком загострення суперечностей між європейськими державами в Південно-Східній Європі, внутрішньополітичної кризи Османської імперії, піднесення національно-визвольної боротьби пригноблених народів Балкан (у квітні 1876 р. почалося повстання в Болгарії, влітку того ж року війну проти Османської імперії розпочали Сербія та Чорногорія).

Османська імперія, підбурювана Великою Британією, відхилила пропозицію Росії про мирне врегулювання конфлікту зі слов’янськими народами. Царський уряд у квітні 1877 р. оголосив їй війну. У травні у війну проти Османської імперії вступила Румунія.

Воєнні дії розгорнулися на Балканах і в Закавказзі. Наприкінці червня 1877 р. російська армія здобула столицю Болгарії місто Тирново, у липні захопила Шипкинський перевал та утримала його, а в листопаді захопила фортецю Плевну. Успішними були дії Росії і в Закавказзі, де вона здобула фортецю Карс. У грудні російські війська під командуванням генерала Йосипа Гурка визволили Софію. У січні 1878 р. основні сили російської армії перейшли Балканські гори. Почався загальний наступ російських військ. Війська Османської імперії були розгромлені під Філіппополем (зараз місто Плов-див), а потім без бою залишили Адріанополь (Едірне). Нові перемоги було здобуто на Кавказі.

Османська імперія опинилася перед загрозою повного розгрому. Це налякало Велику Британію та Австро-Угорщину, оскільки призвело б до зміцнення Росії. Росія отримала привід до нової великої війни з європейськими державами, але вона не була готова до неї. Командування зупинило війська в містечку Сан-Стефано (поблизу Константинополя), і 19 лютого 1878 р. між Російською та Осмонською імперіями було підписано прелімінарний (попередній) мирний договір.

Сан-Стефанський мир ознаменував крах багатовікового османського панування в Південно-Східній Європі. Під зверхністю Османської імперії залишилася незначна частина її зе-

мель, а відсутність прямого зв’язку з Боснією і Герцеговиною практично забезпечувала їхню автономію.

Велика Британія та Австро-Угорщина, невдоволені умовами Сан-Стефанського миру, вимагали перегляду його умов на Європейському конгресі й почали погрожувати Росії війною. Царський уряд був змушений погодитися на скликання конгресу, який відбувся влітку 1878 р. в Берліні.

Вигідні Росії та балканським народам умови договору було змінено. Болгарію поділили на три частини, і тільки Північна Болгарія отримала власну державність. Територіальні здобутки Чорногорії та Сербії зменшувалися. Боснію і Герцеговину окупувала Австро-Угорщина. Велика Британія отримала острів Кіпр, який став плацдармом для її експансії в Єгипет. У Закавказзі за Росією залишилися лише Карс, Ардаган і Батум.

Рішення Берлінського конгресу забезпечили розв’язання багатьох європейських суперечностей мирним шляхом. Вдалося порушити східне питання, яке обминули під час Віденського конгресу. Майже до кінця століття в Європі було знято напруженість. Великі держави почали опікуватися лише політикою колоніальної експансії.

Які держави мали найбільший вплив на новостворені держави на Балканському півострові?

3. Нові національні держави на Балканах у системі міжнародних відносин. Проголошення незалежності Сербії, Болгарії та Румунії не розв’язало проблеми Балкан. Правителі нових держав не погоджувалися, що справа національного об’єднання їхніх країн остаточно вирішена. Князь Сербії Мілан Обренович дотримувався думки, що Росія основну ставку зробила на Болгарію, і це не дозволило йому об’єднати всі сербські землі. Тому в зовнішній політиці він узяв курс на Австро-Угорщину. У 1881 р. Сербія підписала з Австро-Угорщиною договір про те, що відмовляється від претензій на Боснію і Герцеговину. Австро-Угорщина, у свою чергу, підтримала ідею перетворення Сербії на королівство з необмеженою владою М. Обреновича. Проте за Конституцією 1888 р. Сербія ставала конституційною монархією.

Наступного року король зрікся престолу на користь свого малолітнього сина Александра Обреновича, але зберіг реальну владу. Проти політики М. Обреновича, а згодом його сина, який фактично скасував Конституцію, у Сербії зріла опозиція, на чолі якої стояв Нікола Пашич. У ніч на 11 червня 1903 р. стався переворот. Монарха та його наближених було вбито. Королем Сербії проголосили Петра I Карагеоргієвича.

Новий король почав проводити політику протекціонізму, що сприяла формуванню власної промисловості й національної буржуазії. Його дії викликали напруженість у відносинах Сербії з Австро-Угорщиною. У 1906 р. між країнами розпочалася «митна війна», що завершилася перемогою Сербії та укладенням рівноправної торговельної угоди. У 1908 р. Сербія та Австро-Угорщина опинилися на межі війни через анексію (примусове приєднання) Австро-Угорщиною Боснії і Герцего-

вини (боснійська криза). Лише те, що Росія тоді не могла надати допомогу, змусило Сербію утриматися від розгортання бойових дій.

Подібні процеси відбувалися в Болгарії. Після проголошення незалежності країни її трон посів представник німецької герцогської династії Александр Баттенберг. Однак правитель Болгарії не виправдав сподівань Росії та пішов на зближення з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Це було викликано тим, що Росія виявилася нездатною відстояти кордони Болгарії за Сан-Стефанським миром.

У 1885 р. в Південній Болгарії, яка ще перебувала під владою Османської імперії, спалахнуло повстання. Повсталі проголосили об’єднання двох частин країни. А. Баттенберг став королем усієї Болгарії, яка об’єдналася в березні 1886 р.

У серпні в Болгарії відбувся переворот, організований про-російськими силами. Проте новий уряд знову очолили про-австрійськи налаштовані представники, а правителем було обрано німецького принца Фердінанда Саксен-Кобурзького. Болгарія продовжувала залишатися у сфері впливу Німеччини та Австро-Угорщини. Росія визнала нового правителя лише в 1896 р. У 1908 р. Болгарія отримала повну незалежність від Османської імперії та була проголошена царством.

Найменшою й найвідсталішою державою Балкан була Чорногорія. Тут правив князь (із 1910 р. — король) Нікола I Пе-трович-Негош. Незначна промисловість належала італійському та австрійському капіталу. Державний бюджет формувався на основі російських субсидій.

На початку XX ст. відверте невдоволення родової (племінної) знаті змусило князя вдатися до реформ. Наприкінці 1905 р. було скликано скупщину, що прийняла Конституцію, згідно з якою в Чорногорії встановлювалася спадкова монархія. Уся влада зосередилася в руках князя. Скупщина стала дорадчим органом. У 1908 р. країна скасувала статті Берлінського трактату про нагляд Австро-Угорщини над Чорногорським узбережжям Адріатичного моря. У 1910 р. її проголосили королівством.

Не менш складними були зовнішньополітичні відносини Румунії. У 1881 р. її проголосили королівством на чолі з представником німецької династії. Правляча еліта зберігала сильне прагнення створити Велику Румунію, до складу якої, крім існуючих володінь, увійшли б Трансільванія, Бессарабія та Буковина. Проте щоб здобути ці землі, потрібно було йти на конфлікт із Росією та Австро-Угорщиною. Румунія пішла на зближення з Австро-Угорщиною, яка обіцяла їй підтримку в боротьбі за Бессарабію.

Греція, що здобула незалежність у 1829 р., також прагнула оволодіти землями, які вважала своїми. Скориставшись російсько-турецькою війною 1877—1878 рр., вона висунула свої претензії на Фессалію, Епір та острови Егейського моря, які належали Османській імперії. Берлінський конгрес част

ково задовольнив прагнення Греції. У 1881 р. їй було передано Фессалію та Епір. Проте греки вважали, що справа об’єднання країни не завершена. У 1896 р. на острові Крит відбулося повстання проти османського панування. Повсталі оголосили, що острів приєднується до Греції. Країну охопило патріотичне піднесення. Почалася греко-турецька війна, у якій грецька армія зазнала низки поразок. За Константинопольським мирним договором від 4 грудня 1897 р. Греція була змушена віддати Османській імперії частину Фессалії та виплатити велику контрибуцію.

Таким чином, на Балканах склалася непроста ситуація. Усі держави були невдоволені своїми територіальними межами та претендували на нові землі. До цього додавався конфлікт між великими державами за домінування у світі.

Чому Османська імперія не змогла подолати кризи та здійснити модернізацію?

4. Спроби модернізації Османської імперії. Молодотурецька революція 1908 р. На початку XIX ст. Османська імперія перебувала в занепаді. Чергові воєнні поразки свідчили про необхідність проведення реформ. Перші реформи для подолання воєнної відсталості від європейських держав здійснив султан Селім III (1789—1807 рр.). Проте створення нового регулярного війська зустріло опір із боку яничарів, які не бажали втратити привілейоване становище. Вони вчинили заколот і вбили султана. Усі реформи були скасовані.

Султан Махмуд II (1808—1839 рр.) зробив нову спробу реформування армії, ліквідувавши військо яничарів. Він провів реорганізацію державного апарату, запровадив систему міністерств і здійснив новий адміністративний поділ. Однією з важливих реформ стало введення приватного права на землю. Проте всі позитивні зрушення були перекреслені поразками у війнах із Росією, Австрією, Персією тощо.

Наступний турецький султан Абдул Меджид (1839— 1861 рр.), син Махмуда II, продовжив реформаторську політику батька. Його перетворення увійшли в історію під назвою Танзімат («реорганізація»).

У період Танзімату, що тривав у 1839—1876 рр., були здійснені такі заходи: ухвалені земельний, цивільний і кримінальний кодекси; проведена грошова реформа; формувалася мережа світських навчальних закладів; почалося будівництво залізниць, телеграфних ліній, промислових підприємств; створювалися сприятливі умови для іноземного капіталу тощо. Головним перетворенням стало проголошення в 1856 р. всіх підданих (мусульман і немусульман, турків і представників інших народів) рівними перед законом.

Танзімат — період в історії Османської імперії з 1839 до 1876 р., позначений спробами осучаснення економіки та державного устрою, а також назва самих цих реформ. Поштовхом до реформ стала глибока криза імперії та фактичне встановлення міжнародного контролю над нею. Реформи дещо покращили становище. Після перевороту Абдул-Гаміда II і встановлення деспотичного режиму зулюм багато положень реформ були переглянуті або скасовані.

Частина реформ викликала невдоволення мусульман і перш за все турків. Спроба нового султана Абдул-Азіза (1861 —1876 рр.) скасувати деякі зміни спричинила переворот «нових османів» — прихильників продовження реформ. «Нові османи» примусили наступного султана Абдул-Гаміда II (1876—1909 рр.) прийняти Конституцію 1876 р., яка обмеж-

увала владу султана, закріплювала створення двопалатного парламенту, проголошувала права і свободи громадян.

Нові реформи ще більше поглибили розкол у суспільстві на прихильників і противників старих, традиційних порядків. Тоді Абдул-Гамід II усунув від влади «нових османів», розпустив парламент, відмовився від принципу рівності мусульман і немусульман. У 1895—1896 рр. були влаштовані жорстокі погроми вірмен. Період правління Абдул-Гаміда II отримав назву Зулюм («гніт», «свавілля»).

У 1878 р. уряд султана Абдул-Гаміда II оголосив про банкрутство Османської імперії та пізніше погодився на встановлення фактичного іноземного контролю над фінансами країни. Створене тоді Управління оттоманського державного боргу, де по черзі головували британський і французький представники, отримало широкі права і привілеї. Іноземні держави домоглися вигідних концесій (угод) на будівництво залізниць, які відкривали шлях для експансії на Близький і Середній Схід.

Кабальний характер мала й тютюнова монополія, із 1883 р. передана Франції. Проте становище Османської імперії як залежної держави мало суттєві особливості: суперечності й боротьба між великими державами давали її правлячим верствам певні можливості для лавірування.

На відміну від інших азіатських держав, які перетворювалися на напівколонії, Османська імперія мала боєздатну, патріотично налаштовану армію. Курсантами Стамбульського військово-медичного училища в 1889 р. було створено таємне політичне товариство під назвою «Єднання і прогрес», яке започаткувало молодотурецький рух. Він об’єднав військових, молоду інтелігенцію та політичну еміграцію на чолі з Ахмедом Резою.

Молодотурки поставили перед собою мету відновити Конституцію 1876 р. і провести деякі реформи, модернізувавши суспільство за європейським зразком.

Єдине, що викликало розбіжності серед учасників руху, — національне питання. Група Ахмеда Рези обстоювала ідею «османізму» — збереження імперії. Інша група наполягала на децентралізації імперії та визнанні автономії за нетурецькими народами.

У 1907 р. в Парижі відбувся з’їзд молодотурецьких груп, на якому було досягнуто тимчасового примирення та ухвалено рішення про підготовку повстання. Молодотурецька революція розпочалася 3 липня 1908 р. виступом армійських підрозділів у Македонії.

Султан Абдул-Гамід II поспішив оприлюднити своє рішення про відновлення Конституції 1876 р. Повсталі війська вступили до Стамбула. Молодотурки сформували новий уряд, однак султана залишили на троні. Доступившись до влади, вони проводили свою політику непослідовно й занадто обережно. Це дало змогу Абдул-Гаміду II 13 квітня 1909 р. вчинити заколот із вимогами відродити шаріат, скасувати Конституцію

та відновити владу султана. Проте заколот було придушено, а Абдул-Гамід II втратив трон. Новим султаном став Мехмед V (1909—1918 рр.).

Молодотурки залишалися при владі до 1918 р. За час свого правління вони так і не виконали обіцянок провести модернізацію країни й звільнитися від європейського економічного засилля та політичної залежності.

Прагнення зберегти імперію зумовило консервативний характер реформ.

У внутрішній політиці утверджувалася ідеологія пантюркізму — створення й панування єдиної турецької нації. Це викликало нові хвилі антитурецьких настроїв у поневолених народів.

Спроба силою нав’язати пантюркізм вилилась у криваві погроми вірменського та грецького населення, повстання арабів та балканські війни.

В економічній сфері молодотурки зважилися на незначні реформи лише напередодні Першої світової війни (обмежувалися позаекономічні форми визиску селянства, вводилися закони протекціонізму).

Молодотурецька революція 1908 р. не виконала свого основного завдання — здійснення модернізації Османської імперії. це пояснюється особливістю структури турецького суспільства, де турки були панівною нацією, а будь-яка модернізація призвела б до втрати ними цієї ролі та розпаду імперії, що згодом і сталося.

5. Формування Балканського союзу. Перша балканська війна. На початку XX ст. на Балканах зіткнулися інтереси держав, поділених на два військово-політичні блоки. Основними суперниками в цьому регіоні були Росія та Австро-Угорщина з Німеччиною. Росія прагнула створити союз балкан-ських держав, убачаючи в ньому запоруку успішної боротьби за своє панування на Балканах.

Протягом 1911 —1912 рр. між Сербією та Болгарією тривали дипломатичні переговори про створення військово-політичного союзу, результатом яких став розподіл сфер впливу на Балканах. Згодом він був доповнений угодою з Грецією та Чорногорією. Переговори Болгарії і Греції велися за участю Великої Британії та закінчилися підписанням у травні 1912 р. договору. Однак кордонів Македонії визначено не було.

Восени 1912 р. формування Балканського союзу завершилося. Залишалося знайти привід для початку війни. Влітку 1912 р. на території Албанії спалахнуло повстання, яке було жорстоко придушене турецькими військами. Це прискорило оголошення війни Османській імперії. Бойові дії почалися в жовтні 1912 р. Спалахнула Перша балканська війна. Болгарська армія розгорнула успішний наступ у Східній Фракії та в напрямку на Константинополь.

Сербська армія вступила до найбільшого міста Македонії Скоп’є та через Албанію вийшла до Адріатичного моря. Це занепокоїло Австро-Угорщину, яка зосередила свої війська на кордоні із Сербією. Греція захопила місто Салоніки. Військо Чорногорії оточило фортецю Скадар (Шкодер).

У листопаді 1912 р. Османська імперія запропонувала укласти перемир’я, однак болгарський цар Фердінанд не по-

годився на це. Болгарська армія почала штурм турецьких укріплень, але невдало. Це все ж таки змусило сторони сісти за стіл переговорів у Лондоні. У них узяли участь представники великих держав, які фактично й вирішували, де проходитимуть межі балканських держав.

Тим часом в Османській імперії в січні 1913 р. стався державний переворот. Новий турецький уряд, підбурюваний Німеччиною та Австро-Угорщиною, ухвалив рішення про продовження війни. Проте в березні 1913 р. турецькі війська зазнали поразки. Болгари захопили фортецю Адріанополь.

У квітні 1913 р. на прохання Османської імперії було укладено перемир’я. Під час переговорів спалахнула гостра дискусія між Болгарією, з одного боку, і Сербією та Грецією — з іншого. Приводом до цього стала проблема розподілу територій у Македонії. Нарешті в травні 1913 р. сторони підписали Лондонський мирний договір, за яким Османська імперія поступалася своїми володіннями на захід від лінії Мі-дія—Енос і деякими островами в Егейському морі. Розподіл відвойованих територій мав відбутися пізніше.

Яким був головний підсумок балканських війн? Чому не вдалося розв'язати головні проблеми міждержавних відносин?

6. Друга балканська війна. Після укладення Лондонського мирного договору розбіжності між Болгарією, Сербією та Грецією вкрай загострилися. Німеччина та Австро-Угорщина докладали значних зусиль, щоб посилити суперечності й розвалити проросійський Балканський союз. Зрештою так і сталося. У травні 1913 р. було укладено таємний сербсько-грецький союз, спрямований проти Болгарії. Сербія та Греція домовилися між собою про поділ Македонії.

У червні 1913 р. болгарські війська напали на своїх колишніх союзників. Почалася Друга балканська війна, у якій проти Болгарії виступили Сербія, Греція, Чорногорія, Румунія та Османська імперія. Протистояти такій коаліції Болгарія не змогла.

Болгарський уряд попросив миру, що був підписаний 10 серпня 1913 р. у Бухаресті. Згідно з договором, західна й центральна частини Македонії відійшли до Сербії, південна (Егейська) — до Греції, Добруджа — до Румунії, а Східна Фракія — до Османської імперії. У складі Болгарії залишилася частина Македонії (Піринська).

Унаслідок балканських війн докорінно змінилося становище на Балканському півострові. Османська імперія втратила майже всі свої володіння в Європі. Територія й населення Сербії та Чорногорії збільшилися майже вдвічі. Македонію розділили на три частини.

З’явилася нова держава Албанія (1912 р.), що позбавило Сербію можливості мати вихід до Адріатичного моря. Крім Османської імперії, сильно постраждала Болгарія. Це підштовхнуло її до союзу з Німеччиною. Сербія, у свою чергу, потрапила в залежність від Антанти, що загострило її відносини з Австро-Угорщиною.

Делегати Бухарестської мирної конференції. 1913 р.

Працюємо з хронологією

1839—1876 рр. — період Танзімату в Османській імперії. 1867 р. — перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорську монархію.

1876 р. — прийняття Конституції Османської імперії. 1877—1878 рр. — російсько-турецька війна. Утворення нових національних держав на Балканах.

1908 р. — Молодотурецька революція.

1908 р. — анексія Боснії та Герцеговини Австро-Угорщиною.

1912—1913 рр. — балканські війни.

На підставі фактів, розглянутих у параграфі, сформулюйте судження про:

причини перетворення Австрійської імперії на дуалістичну Австро-

Угорську монархію наприкінці 60-х рр. XIX ст.;

особливості розвитку Австро-Угорщини;

підсумки російсько-турецької війни 1877—1878 рр.;

зіткнення інтересів провідних країн світу на Балканах наприкінці

XIX ст. і їхні наслідки;

причини боснійської кризи та балканських війн; провал реформ XIX ст., спрямованих на зміцнення Османської імперії та її модернізацію.

Запитання і завдання

1. Перевірте свої знання за допомогою навчальної гри «Історія з географією».

Правила гри. Учні та учениці об'єднуються в команди. Їм необхідно виписати історико-географічні назви, які зустрічаються в параграфі, згрупувавши їх за пунктами: 1) землі, країни, що входили або увійшли до складу Австро-Угорщини, Османської імперії; 2) місця найважливіших битв. Далі команди відповідають на запитання вчителя/ вчительки, пов'язані із цими історико-географічними назвами.

2. Коли і як Австрійська імперія перетворилася на Австро-Угорщину? Які землі Австро-Угорщини були найбільш економічно розвиненими? 3. На союз із якою країною орієнтувалися правлячі кола Австро-Угорщини? Поясніть чому. 4. Колективне обговорення. Що сприяло перемозі Росії у війні з Османською імперією в 1877—1878 рр.? Чому Росії не вдалося повною мірою скористатися перемогою у війні? 5. Визначте основні підсумки Берлінського конгресу. 6. Як розвивалася національно-визвольна боротьба народів Балканського півострова, що перебували під владою Османської імперії? Які країни Балканського півострова здобули незалежність у результаті російсько-турецької війни 1877—1878 рр.? 7. Коли було сформовано Балкан-ський союз? Якою була його мета? 8. Яку роль відігравали великі держави під час конфлікту на Балканах? 9. Чому в XIX ст. спроби здійснити реформи, які передбачали європеїзацію Османської імперії, провалилися? Хто був противником реформ? 10. Чому Молодотурецька революція не привела до реформування країни?

11. Австро-Угорщину іноді називають «клаптиковою монархією». Чи погоджуєтеся ви з таким висновком? Підготуйте невелике повідомлення за цим питанням. 12. за додатковими джерелами з'ясуйте особливості політики Австро-Угорщини на Балканах. Складіть тези. 13. Складіть порівняльну таблицю «Балканські війни».

Балканська війна	Склад учасників	Мета	Результат
Перша
Друга

14. Робота в малих групах. Обговоріть і визначте, що заважало Османській імперії стати на шлях модернізації. 15. Колективне обговорення. Чому балканські війни не розв'язали проблему Балкан? 16. Чому великі держави, незважаючи на занепад Османської імперії, не пішли на її розподіл? Складіть есе за цим питанням.

 

Це матеріал з підручника Всесвітня історія 9 клас Гісем, Мартинюк 2022